Я планую подорож. Одну з небагатьох, які ще можна дозволити собі у карантин. Подорож у німецьке минуле. Їхати дуже далеко я не збираюсь. Точно не в моторошне минуле світових війн. У Веймарську республіку? Там я, мабуть, і слова б не зрозуміла. Це має бути якийсь момент, в якому б хотілося опинитись. Не довго думаючи обираю 9 лютого 1989. Цей день я знаю, я вже стільки разів переживала його, ніби й насправді жила там і тоді.
Я закриваю очі, притискаю долоні до вух і слухаю вітер. Вітер, який уносить мене до минулого. Як потяг. Зупинка перша: 2019 – Respektrente (пенсія “на знак поваги до праці”). Вихід праворуч. 2018 – Heißzeit (“гаряча пора”). 2017 – Jamaika-Aus (“Ямайки не буде”). Пересадка на Ehe für alle (“Шлюб для всіх”) і #Me Too. («Я також») 2016… Я проїзджаю повз „післяправди“ (postfaktisch), коли нікого не цікавило, що дійсно відбувалося, а що ні. Я думаю про час, коли відбувалася Революція Гідності, коли я сиділа перед екраном, і намагалася зрозуміти, що було насправді, а що – ні. Це фейк? Чи це фейк, що це фейк? Чи це фейк, що це фейк, що це фейк? Новинам з телевізору вірити було не можна. Ми тоді дивились Громадське, єдиний незалежний від можновладців канал, що фінансувався глядачами, а не олігархатом.
2015 – переселенці. Для мене це було словом 2014-го. З одним префіксом – «внутрішні». Це був момент, коли я змогла подолати отой паралюзучий все тіло стан, і поїхала до вокзалу, щоб хоч якось допомагати людям. Щоб робити хоч щось, що має сенс, відчувати щось окрім страху і відчаю. Ви звідки? Куди зараз? Чаю? З цукром? Ложку чи дві?
2014 – Lichtgrenze («кордон зі світла»). Я пам’ятаю його! Це було у новинах. Так красиво: ліхтарики, що йх поставили по Берліну на місці, де раніше була стіна, на згадку про неї. Я тоді написала вірш.* Українською. Він був, насправді, не про Німеччину, хоч і називався «25 років як впала стіна». Чому я весь час думаю не про Німеччину, а…?
2013 – “ГроКо” (“велика коаліція”), 2012 – “рятівний механізм “, 2011 – “стрес-тест”. Поїзд прискорюється: “розлючений громадянин”, “абрекпремі” (доплата на нову машину), “фінансова криза”, “кліматична катастрофа”, “миля фанів”, “бундесканцлерка”, “Харц IV”, “стара Європа”, “тойро” (коштовний євро), “11 вересня”, “справа про відмивання “брудних” грошей”.
Зарізка зупинка, я майже не падаю. 1999 – «міленіум». Я у дев’яностих і я розумію все менше. Себто нічого не розумію, поки мене не швиряє у 1991. Besserwessi – всезнайко з заходу. Контомінація зі слів «німець з заходу» та «краще». Тобто такий, що знає, що краще робити німцю-східняку. Люблю контомінації. І все ще думаю про Україну, про родичів і знайомих багатьох українців, яким з Росії було краще видно, що тут у нас відбувалося у 2014-му. Наступна зупинка: 1990 – «нові федеральні землі». Я вже бачу, що у 1989 має бути зупинка на вулиці Reisefreiheit (вул. Свободи Пересування). Це, доречі, українське слово року 2017 (безвіз). Я збирайюся докупи перед останім перегоном між станціями, перед тим, як нарешті побачу своє 9 листопада.
Потяг стоїть. І стоїть. А я чекаю. І чекаю. І. Розплющую очі. 1990. До московського проспекту, а далі в депо. От халепа! Хоча, логічно. Я взагалі не думала про Німеччину, з чого б мені тоді й опинитися в ній? Проходіте на всі вільні двері! Не затримуйте відправлення електропоїзду. Ну добре, добре. Чому тут так тихо? Жодного слова. А, ну, звісно ж, у 1990 в Україні ще не було слова року. Лише у 2013-му обрали перше. То був Євромайдан. А що було в Україні до Євромайдану? Я згадую один мем про циклічність українскьої політики: хороший президент, поганий президент, революція, хороший президент, поганий президент, революція… Має бути три революції. Революція гідності, Помаранчева революція і Революція на граніті. Якою була оця перша? Я не можу цього пам’яти, я народилася у 1990-му. Вона була мирною. Студентською.
Починаю йти. Я бачу людей, молоді лиця, «живий ланцюг» зі Львова до Києва, не розумію, яке таке взаглі можна було організувати у дофейсбучно-льодовиковий період? Бачу намети, бачу плакати: “Краще померти, ніж жити в Радянському союзі”, “Я готовий покласти життя на вівтар вільної України”, “239 – ганьба” (число позначає парламентську більшість, що складалася з комуняк). Я дивлюся на газету і намагаюся зрозуміти, що сьогодні за день. Питаю в якоїсь жінки: «Яке сьогодні?» – «Дев’яте.» – «Листопада?» – «Жовтня. 1990-го» – каже вона здивовано, обіймає мене і додає: «Ходімо!»
І я йду з нею. По телебаченню показують круглий стіл.
“Мамо, – думаю я, – як же я повернутися додому?” “А де ти?”, – чую її голос. “У 1990” – кажу. “А де саме?” “Не знаю”. “Що ти бачиш?” “Круглий стіл. По телевізору”. –”І хто там?” – “Хто це?” – питаю я жінку, поруч з якою сиджу. “Кравчук” – каже вона. “Кравчук” – повторюю я. “Такий вже покидьок!”, –каже жінка. “Обіцяв, що круглий стіл передаватимуть без цензури!” “Мамо!” – кричу я. – “Як я дістанусь додому?” Її голос десь дуже далеко, я чую її з перешкодами, так, як я би чула її іще на 20 років раніше, якби намагалася слухати звідси Німецьку хвилю. Я чую лише, як вона вимовляє моє ім’я, лише його закінчення. Самісеньке “…чка!”
Як я повернуся додому? Як повернуся у 2020-ий? Озивається голос згори: «Тримай слово!» – «Яке слово?!» «Вигадай щось цікаве!», каже голос. Я стою і не знаю, що робити. Вітер зривається. Вітер посилюється. Він хопає мене і кидає мене у майбутнє. «Якщо хочеш додому, маєш вибрати слово року», – чую цей голос знов. «Я не знаю!», – заливаюсь сльозами. «Лише одне слово для дев’яностих». «Не можу!» – «Скажи хоч щось. Що ти чула востаннє?» «-чка», кажу. «Та Кравчук».
…
«Я хочу номінувати заднім числом термін «кравчучка» на Слово 1990 року. Кравчучка – це візок, здатний перевозити вантаж вагою до 100 кілограмів, що став популярним у 90-х роках і використовувався переважно дрібними торговцями або власниками дач. Його назва походить від прізвища Леоніда Кравчука, оскільки саме за його часів використання цього знаряддя набуло масового характеру”, – чую свій власний голос. Я прокидаюся. Це речення – єдине, про що пам’ятаю. Йду гуглити. “3 вересня 1993 року він підписав Масандрівські угоди, які стосувалися подальшої долі розміщення російського флоту на території України та ядерної зброї”, – читаю в українській Вікіпедії. «У 1994 році він самостійно прийняв рішення про підписання угоди із США та Росією та передачу ядерної зброї Росії. У листопаді 2004 він був позбавлений звання почесного доктора Києво-Могилянської академії. Через свою «негромадянську позицію» під час Помаранчевої революції.
“Зеленський нагородив Кравчука орденом Ярослава Мудрого”, – читаю на фейсбуці.
“Такий вже…» – згадую голос.