Ральф Гаска, пастор з Німеччини, Баварії, з 2009 до 2015 року був пастором в Києві, брав участь у мирній революції в НДР “принаймні частково або там, де він якраз перебував”, а також у Революції гідності (Євромайдані). Йому було на той час 23 роки і він походив з Східної Німеччині.
Що відрізняло Возз’єднання Hiмеччини від Революції гідності?
Різниця велика: Революція в НДР була справді мирною революцією, яка пройшла в 1989 році без кровопролиття. А в Україні під час Революції гідності ми маємо таку ситуацію, що багато людей загинуло.
Ще одна велика відмінність: в НДР обидві німецькі держави змогли дуже швидко об’єднатись, а в Україні відбулося дуже швидке вторгнення Росії в Крим, а потім на Донбас, яке спричинило війну, що триває і нині.
Схожими були великі сподівання людей, які тоді виходили на вулиці, як в Німеччині у 1989 році, так і в Україні в 2013−14 роках. Коли сьогодні згадують Революцію гідності, перед очима постають насамперед пекельні сутички на вулиці Грушевського, а потім на Інститутській. Але перед цим був також безтурботний майдан з танцями, з великими надіями, піснями, з власним університетом, з лекціями професорів, з молитвами, службами Божими і так далі. Важливою мотивацією був безвізовий режим.
У нас в НДР було також велике сподівання, що комуністичний режим все таки буде витіснений і країна знайде демократичний шлях. З самого початку ніхто не домовлявся, що буде возз’єднання, а була велика дискусія, що, можливо, ми знайдемо свій власний шлях. Возз’єднання не стояло спочатку в центрі уваги.
Тоді також вперше була надія на свободу пересування, оскільки в часи НДР під час революції для багатьох людей це було суттєвим питанням, яке було порушено: вони просто хотіли вільно пересуватись − у своїй країні, а також в Європі і в цілому світі.
Вас попросили піти на Майдан чи це було Ваше рішення?
Це було моє власне рішення. Я тоді відразу усвідомив: збираються сотні тисяч людей − це безсумнівно історичний момент. На мене відразу нахлинули спогади про мирну революцію в НДР. Сотні тисяч людей вийшли на вулицю 21 листопада 2013 року.
Для мене завжди було важливим те, що я доводив до відома людей в Німеччині про те, що відбувається в Україні. Разом з моєю німецькою лютеранською громадою. Для мене завжди було важливо, мати змогу ділитись цією інформацією. Тому з самого початку я завжди був там з моєю відеокамерою і фіксував усі ці демонстрації і події на камеру, а багато матеріалів викладав в Інтернет.
Ви розмовляєте російською мовою, але не знаєте української. У Вас були через це проблеми?
Російська ніколи не була проблемою. У німецькій громаді на той час навіть переважала російська мова. Причина цього: німці були депортовані в 1941 році з Причорномор’я та Криму в Казахстан і Сибір. Коли їм дозволили повернутися назад, наприклад у Київ, вони, звичайно, розмовляли російською. Також на Майдані це ніколи не було проблемою. Я чув, що між собою спілкувались українською, але коли я розмовляв з людьми, вони відразу переходили на російську.
Виникали у Вас проблеми з державною владою?
Відразу на початку революції ми відправили богослужіння в кірсі Святої Катерини. Кірха Святої Катерини знаходиться навпроти Маріїнського палацу − резиденції президента України. Між нашою церквою і резиденцією був табір демонстрантів. За цим табором стежили сили безпеки, вони стерегли людей з резиденції президента. Одного разу був інцидент, коли двоє з них у повному спорядженні сіли ззаду під час богослужіння. Це було дивно. Та це був знак: ми тримаємо Вас в полі зору.
9 грудня цей табір демонстрантів зачистили. Була сутичка між протестувальниками і силами безпеки. Тоді були перші поранені, яким надавали допомогу в церкві.
21 лютого 2014 року, тобто наступного дня після вбивств на Інститутській, у перший спокійний день був наказ − усі сили безпеки склали зброю. Але перед нашою церквою вони все ще стояли з автоматами Калашникова і тоді я підійшов до них і запитав: Чому ви досі тримаєте їх в руках? У відповідь: це − макет, це не справжня зброя. Звичайно, збрехали. Але я усе це зафільмував. Ніхто тоді не дотримувався наказів та домовленостей.
Одного разу зі мною трапилось, що один з сили безпеки хотів забрати мою камеру, але він пішов геть. А 18 лютого намагалися вибити камеру з моїх рук.
Чи можна провести порівняння з подіями 1989 року щодо насилля?
Така небезпека існувала також у 1989 році. Але тут велика відмінність − майдан стояв уже декілька місяців. Знову і знову були сутички. В НДР не було таких безперервних демонстрацій. Люди збиралися лише по понеділках і рухалися колоною вулицями. Сили безпеки знали, що наступного дня їх тут знову не буде. Можливо, це було причиною, чому не застосовувалась сила. Але сили безпеки також були напоготові. Бойові підрозділи стояли озброєні у строю. Уряд НДР знав, що в них уже немає підтримки Горбачова, і на допомогу від Радянського союзу можна було не надіятись. Звичайно ж застосовували силу − затримували людей або штовхали їх, але за зброю не хапалися.
З самого початку також поліціянти зігрівалися в церкві. Як могло так бути, що одночасно і демонстранти, і поліціянти знаходилися в церкві? Чи були поліціянти, які перейшли на сторону демонстрантів?
Щодо останнього запитання − я про таке не чув. Принаймні в моєму оточенні.
Просто наша церква була відкрита для обох сторін. На початку грудня час від часу приходили бійці з сил безпеки, щоб взяти собі чаю. Цілодобово був чай, щось гаряче, тому що на вулиці було дуже холодно. Це справді приносило людям користь. Але після 9 грудня, після того як протестанти розбили табір перед церквою, сили безпеки більше не наважувались присісти в церкві і попити чаю.
Важливими були наші туалети. Я зроблю деякі припущення: я більше ніж впевнений, що сили безпеки знали, що з початку січня у нас у церкві був шпиталь і ми лікували поранених з Майдану. Я припускаю, що вони побоялись повиволікати людей з нашого шпиталю і побити, щоб потім повикидати десь в лісах, як це було з іншими лікарнями. Вони знали, ще це німецька церква. Можливо, це і було вирішальним критерієм. Можливо, вони також не хотіли втратити місце, де вони могли зігрітись і сходити в туалет.
Якими були відносини в НДР між поліціянтами та народом?
Ніхто не був впевнений, чи там хтось стоїть з сторони держави − тобто поліціянт або хтось із Штазі. Останніх варто було боятись. Демонстранти весь час закликали − ніякого насилля. Ми знали, що там також стояли молоді люди: воєнізовані загони поліції, чиїм обов’язком було стояти там − не з власної волі. Вони не вважалися ворогами. Найбільшою небезпекою було Штазі. Вони могли когось просто вибрати і заарештувати.
Під час Революції гідності були так звані “тітушки” − розбишаки і провокатори, яких наймала влада. Ніхто не знав, де вони з’являлись, для того щоб бити людей. Щодо сил безпеки, то чітко знали: вони стоять проти Тебе.
На Майдані я почував себе безпечно. Там панував помітний порядок.
Ви якось сказали, що свободу і мир потрібно захищати за допомогою зброї. Ви висловили цю думку уже після української революції?
Це було в листопаді 2014 року, після революції і після вторгнення Росії в Крим і на Донбас, а саме під час підготовки богослужіння. Німеччина вирішила наживо транслювати богослужіння з Києва, з кірхи Святої Катерини, в січні 2015 року. Перед цим були різні інтерв’ю. І в одному з цих інтерв’ю я дійсно сказав таке речення: ніхто не хоче це чути, ніхто не хоче це сказати, але інколи потрібно захищати свободу та мир, і, на жаль, іноді навіть за допомогою зброї. Сьогодні я все ще дотримуюсь цієї думки. Захищатись − це гідне право кожного, хто став жертвою нападу. Однак це речення викликало в моїй німецькій церкві чималий супротив.
Ваша думка про революцію в Білорусі, яка відбувається саме зараз.
За революцією я стежу дуже уважно за допомогою Facebook. Протести мають своє підґрунтя. Результати виборів були сильно сфальсифіковані. За моїми відчуттями Лукашенко програв ці вибори. Я надіюся, що демонстранти зможуть мирним шляхом виразити свій протест і побої припиняться. Однак існує небезпека, що Лукашенко чіплятиметься за свою владу. Але це функціонуватиме лише тоді, коли він застосовуватиме насильство, що він зараз і робить.
Чи знали Ви у 1989−1990 роках, що на Радянський союз очікує не відновлення, а розпад?
Восени 1989 року я ще це не тримав під контролем. Можливо, тому що я зростав разом із Радянським союзом. Я не знав, що балтійські держави колись були самостійними. Про це нам не говорили на уроках історії. Але було зрозуміло, що в Польщі, де уже з 1980 року існувала спілка “Солідарність”, хотіли розірвання Варшавського пакту.
Нами в НДР на уроках історії маніпулювали. Розуміння історії було спотворено випусканням фактів. Наприклад, нам завжди розповідали, що Гітлер напав на Польщу, але що Радянський союз підійшов з іншої сторони, цього нам не казав ніхто. Я цього не знав до 1995 року, до тих пір, доки не приїхав у Білорусь.
Як взагалі люди отримували інформацію? Як вони організовувались? Яким був виклад подій: дізнавались про події з телевізора чи з школи?
Великими осередками комунікацій стали церкви і церковні громади. Інформацію передавали усно. Були маленькі плакати. Але ще не було копіювальних апаратів. В НДР були кореспонденти із Заходу, які, звичайно ж, робили репортажі не для східнонімецького, а західнонімецького телебачення.
Чи можна було довіряти особі лише тому, що вона була в церкві?
У жовтні рух був уже настільки великий, що більшість знала − є достатньо людей, які думають так само. В церкві були сотні людей і ніхто не мав можливості бути недовірливим.
Погляд у майбутнє. Що буде відбуватись у Європі? Що відбуватиметься в Україні?
Я можу лише сподіватись, що демократичні сили візьмуть верх, а сепаратистські тенденції ослабнуть. Єдине, що нам потрібно, − сильна, об’єднана Європа, яка говорить одним голосом.
Чи є щось таке, що стосується Революції гідності, що не зрозуміло в Німеччині?
Переважна більшість людей знає, що трапилось. Але, на жаль, розумні і розсудливі люди часто поводяться стримано і тихо, а нерозумні, праві сили, які не можуть розібратися у взаємозв’язках, які шукають прості рішення та відповіді, кричать завжди поспішно та голосно. Тому складається враження, що таких більшість, але насправді це не так.