“Як давно ти тут стоїш?” “За твоїми мірками, дуже-дуже давно. Це було десь на початку 1920-х років, коли мене висадили сюди.”
“Ох, тоді ти, безумовно, пережило багато чого?” “Так, але все це промайнуло напрочуд швидко. “Золоті двадцяті” були такими хорошими в Берліні. Життя процвітало, люди мали гарний настрій. Але тоді, за часів Великої депресії, було важко. На мені навіть повісився банківський службовець, який втратив геть усе. Він зізнався мені в цьому перед тим, як зістрибнув з гілки. Це була не перша смерть, яку я побачило. На мені повісили одного ще через декілька років. На ньому була така дивна пов’язка із зіркою. Це сталося, напевно, в листопаді 1938 року. Тоді я перестало розбивати шибки. В ту пору я саме скинуло свої шати і готувалось до зими. Через кілька років біля мене падали бомби і стріляли кулями з якоїсь гвинтівки. Поглянь, тут все ще видно шрами.”
Дерево підняло гілку, і маленька сіра дівчинка побачивши це, відкрила широко очі від подиву. Вона прийшла до стіни з Пренцлауер-Берґ, поглянути, що відбувається у листопаді цього року. Але дівчинка була такою непримітною і замкнутою, що на неї майже не звертали уваги. Вона зупинилася біля великого дерева, сіла на стіну і почала говорити.
“Боляче?” “Ні, після стількох років все давно забулося! Але якось, он там, у будинку, працював народний радіоприймач. Так голосно, що навіть я почуло цю полум’яну промову. Тип розпинався про тотальну війну. Це було боляче, бо я добре розуміло, що означає війна і які страждання вона тягне за собою. Ось чому я дуже раділо, що останні дні були такими мирними, незважаючи на напружене становище .”
“Так, людям, здається, вистачило. Вони більше не хочуть, щоб їх ув’язнювали і примушували вдавати щасливих. При цьому в нашій країні все ж є дещо хороше. Догляд за дітьми, гендерна рівність, поліклініки та спроба створити справедливе суспільство!”
“Ах, дитинко, я чуло зовсім інше. За кілька років до твого народження хтось із народного радіоприймача говорив про режим несправедливості. Кажуть, що цей режим вчинив досі невідому нову несправедливість. А трохи пізніше хтось заговорив про свободу. Він сказав, що він берлінець, хоча звучав зовсім не так. Насправді він говорив іншою мовою. Наскільки я зрозуміло, йшлося саме про цю стіну, на якій ти зараз сидиш. Її побудували ще тоді. Вона забрала у мене ранкове сонце і я так засмутилось через це. Але що я можу вдіяти? І тільки на початку цього року я почуло з народного радіоприймача голос, який говорив, що ця стіна стоятиме ще 50, а то і 100 років.“
“Мовець, мабуть, сильно помилився, бо вона повинна впасти зараз! І мені нав’язують щось, чого я, можливо, зовсім не хочу. Усе це заради великого слова “свобода”, в якому я нічогісінько не тямлю. Чи може ти знаєш, що таке свобода? Ти, що не можеш зрушити з місця і навіть не знайоме зі словом “подорож?”
“Ні, моя свобода – це, напевно, щось більше, ніж можливість пересуватися вільно і без утисків. Мене може потішити світло сонця, що сходить. І я, напевно, знову зазеленію, бо моє листя додасть мені сили. Таким чином, я уникаю переробки в папір. Папір, на якому друкуються закони, що обмежують твою свободу. Вони визначають, що правильно, а що ні. Вони диктують тобі, про що ти мусиш думати і чому вчитися. Папір, який встановлює покарання, якщо ти не дотримуєшся цих правил.”
“Але хіба у вас там, на Заході, не було паперу? Хіба людям не вказують, що їм потрібно робити? Чи може там взагалі немає ніяких законів?
“І ти питаєш це в дерева, яке навіть читати не вміє! Для мене існують закони, які виконують інші, і які потім завдають мені шкоди. Як тоді, коли побудували цю жалюгідну стіну. У мене не було ніякого права на участь у прийнятті рішень. Але ти! Якщо тебе щось не влаштовує, на Заході не знайдеться нікого, хто б завадив тобі висловити свою думку з цього приводу або навіть посадив би тебе до в’язниці за це. Точніше, ідея полягає в тому, щоб разом знайти рішення і використовувати розумні аргументи замість насильства. Це називається демократією. Але це також вимагає від тебе прийняття спільного рішення. Тому, свобода для мене означає брати відповідальність за громадськість, а не покладати її на інших. Але я, як дерево,належу до вашого середовища і можу лише намагатися залишатися досить сильним, щоб не перетворитися на папір. І ти, мила дівчинко, отримаєш від мене доручення, щоб я і надалі намагалося це робити.”
У відповідь маленька сіра дівчинка подякувала йому. Вона зістрибнула зі стіни і поспішно обійняла дерево. Коли вона відпустила його, її маленька сукня, здавалося, набула якогось кольору. Вона мчала на Захід, назустріч призахідному сонцю.