Десь на Лівому березі чи на Правому, між п’яти-, дев’яти- чи шістнадцятиповерхівок, у квартирі, в під’їзді, у дворі (був той двір густо засаджений тополями та кущами бузку чи розбитий на кілька величезних клумб під вікнами та дитячий майданчик із табличкою “депутат такий-то, дуже дякуємо”) — десь посеред усіма цими декораціями чи може й поза ними лежали одне на одній, стояли одна біля одної касети.
Зрештою, нехай це буде квартира.
Отже, у квартирі на полиці лежали касети. Касети лежали на полиці й було це вкрите пилом нагромадження позбутим можливості висловитися, а проте їх пам’ять ніхто відняти не міг. Вони все пам’ятали, навіть якщо ніяк не могли збагнути, хто ж їх цією пам’яттю наділив. Під час перемотки з касет іноді вилізала стрічка та закручувалась у клубки й було це подібно до того, як кусає себе за хвіст величезний змій, що, звичайно, під одним із київських мостів живе та обкладає кільцями своєї лискучої зміїної шкіри всі зарубки, що їх ставить на мостах історія.
Котра з касет мала на собі записану Історію?
Жужмо плівки жовтневого дня змотувалось простою ручкою — тією ж, що її згодом забудуть на підвіконні жовтого корпусу. Цього дня було, може, забагато жовтого, жовті букви погано видно на білому ватмані, для плакатів використовують шматки картону, частини коробок, обгорток, упаковок, всього, що має пласку цупку поверхню та на чому можна писати. Плакати й гасла пишуться вже іншою ручкою, та, якою змотували касетну стрічку, залишається на підвіконні, тоді як університет переповнюється людьми, водночас пустіє, міліє, з глибин його підіймаються хвилі. Збільшується хвилювання. З одного берега на інший суне величезна хвиля, Дніпро спокійний, але міст через нього — бентежний, бо по мосту йдуть люди.
Так місто наповнюється людьми, коли жовтого забагато, жовте на білому непомітно, інші кольори ще не виникли, але їх час настане зовсім скоро, кольори стануть невербальними способами вираження, зрештою, виродяться в текст, і от тоді почнеться Історія, ще навіть без касетних стрічок, плівок чи будь-чого. Місто, без сумніву, пишеться і читається, проте місто в його цілком специфічний час наповнене звуками, ніби весь той текст, написаний — рядки з шістдесятих, рядки, може, звідкись ще далі, ще глибше — вирішили озвучитись, вимовитись, записатися на стрічки. Потім хтось їх по місту розвісив. Десять років потому касетні стрічки можна буде побачити на кущі чи лавці, навішані гірляндами. Символічна обгортка минулого.
Історії записуються на папері, ручка забувається на підвіконні, для плакатів використовують шматки картону, гасла розбирають на цитати, людей фотографують з плакатами. Світлини висвітлюють, касети повторюють, текст здійснюється, втілюється, програється, але не програє і можливо зовсім трохи грається.
“Історія пишеться на граніті” — так можна було б сказати, маючи на увазі, звісно: історія пишеться замість конспектів лекцій, на перших сторінках журналів та газет, що їх купами зносять на Майдан, на перших сторінках Самвидавів та старих книжок, о, ця звичка підписувати дату й місце придбаної/отриманої книги, історієтворча звичка!
Історії пишуться на касетних стрічках. Тексти з’являються поодинці, прилітають метушливими зграйками, приносяться вітром, тріпотінням тканини, паперу та тріпотінням внутрішніх матерій. Процес відбувається, писати-записувати стає програвати-повторювати. Кому ми програємо, коли програємо щось знову? Ще перегляд, ще перегляд, і ще. Ранкові новини, випуск газети, перші шпальти, купка людей, від учорашнього дня їх стало більше, надто швидка ескалація подій, а проте жертв немає, хоч провокацій вистачає. Хтось спалює партійний квиток, такі от практики роботи з текстом відбуваються. Переглянути чи дивитися знову? Касетний програвач іноді заклякає.
З магнітофона лунає музика. Найгучніше, найуспішніше грається в гаражних групах якийсь миршавий гранж. Текст продовжує вилітати стрічками, відриватися й падати долу. Уривчасто, променисто, нестримно.
Десь там починається репортаж: день перший, спланована акція чи спонтанне-нестримне-волевиявне щось? Сплановане волевиявлення, щирий цинізм, розподіл на ролі (триває, прямо зараз, доки ручка лишається на підвіконні, за якихось кілька сотень від того підвіконня люди діляться на групи). Текст зароджується із плакатів, гучномовців, мовчання. Зі сформульованих вимог і озвучених надій, бо світ створюється словом і за шістнадцять днів слів вистачає на щось, здатне розворушити граніт і збудити щось, що знаходиться під фундаментами будівель якими б міцними й конструктивістськими вони не були.
Кажуть, “міцний, як граніт” — то наскільки міцним є насправді граніт? Чи міцність його зосереджена в здатності зберігати події?
Граніт все пам’ятає, а місто оточене пам’яттю і Київ — величезний архів. Здається, Дерріда писав, що архівація це ще й створення подій минулого, не лише їх запис. Архів створюють люди
або —
Світ касетних плівок і програвачів замикається, як замикається стрічка на котушці. Продовжується репортаж.