– Мам, а коли ви з татом одружилися?
– 30 років тому.
– Ого! Це ж так давно! Правда ж давно, мам?
Дев’ятирічний хлопчик заглядав мамі у вічі, його карі очі блищали цікавістю.
– Так, синку, давно.
– А який же це рік був?
– Спробуй порахувати, ти ж уже вмієш.
На хвилину хлоп’я задумалося, висолопивши язика й зосереджено рахуючи за допомогою пальців.
– Це виходить ще задовго до дві тисячі року?
Жінка з такими ж карими очима й де-не-де уже сріблястим волоссям лагідно всміхнулась на його безпосередність. Наймолодший син був найбільше схожий на неї.
– Так, за 10 років. То був 1990-й рік.
– Ого! А то був щасливий рік?
Картина перед внутрішнім зором жінки змінилася із весільної на геть іншу. Кожного дня холодна тиша відчаю й безвиході за вечерею, бідність страшенна, всюди похмурі обличчя, усе таке сіре… і лиш газети, радіопрограми та телевізори були щасливими тоді.
– Ну, він став значно кращим після того, як ми з твоїм татом одружилися.
– А до того був поганим?
– Можна й так сказати.
– Але чому?
Тому що люди були у розпачі, треба було щось змінювати. Тому що мова принижувалася, освіти не було, незалежності не було – одні розчарування всюди. Розчаруваня й безкінечні накази «згори». Як гірка редька набридло вже всім таке життя. Приниження та образи, що жевріли стільки літ, здається, досягли апогею в ті роки. І тоді знову почала заводитися мова про повстання, перевороти, про те, що самі люди мусять щось змінювати. Було важко.
– Мам?
– Тому що було важко, синку.
– Чому?
А й справді – чому? Чому саме таке життя в них було? Що сталося із тими свободами, що виборов Хмельницький? Як же так сталося?
– Не знаю, чомусь важке тоді було життя. Не хотіли аби люди говорили українською мовою.
– Нічого собі! Хіба наша мова погана?
– Звісно ж ні, просто тоді нашої мови не хотіли чути. Але дітки зате так хотіли вчитися тоді. Вони могли б вивчити все на світі, якби їм дозволили.
– Справді? А їм що, не дозволяли?
Малий був таким серйозним в цей момент, що мимоволі згадалося обличчя меншого брата – таке ж кругле, дитяче і вже таке доросле. Тієї осені всі студенти були такими, й вона зі свої майбутнім чоловіком в тому числі.
– Їм дозволяли, але геть не те, чого їм хотілося.
– І що ж вони зробили?
– Студенти зібралися разом і вирішили зробити щось таке, щоб на них звернули увагу, щоб їх послухали. – Очі дитини просто горіли цікавістю. Задоволена такою увагою жінка продовжила понизвши голос для значущості: – Вони почали голодувати.
– Голодувати?
– Так. Голодувати означає нічого не їсти, повністю відмовитися від їжі.
– Не їсти? Як можна не їсти? Їжа – це завжди смачно, особливо бабусина. Але для чого вони так зробили?
– Бо вони були мирними людьми. – Про себе жінка подумала: «І пройшло немало часу доки щирий миролюбивий народ розбурхався. Але тоді він перетворився на стихію – такий же сердитий і невпинний. Воно й на краще». – Вони не хотіли брати зброю, вбивати когось і помирати самим. Хіба можна просто вбивати?
– Не можна. Це дурниця якась.
Хлопчик насупився.
– Невже вони справді не їли, щоб на них звернули увагу?
– Справді. Їх було дуже багато, і вони довго голодували, більше ніж тиждень.
– Більше ніж тиждень? Це ж померти можна з голоду!
– А вони не боялися померти, вони хотіли краще жити, мати краще майбутнє, бути щасливими людьми.
– Вони були нещасними до цього?
– Так, їм не подобалося їхнє життя.
Дитина притихла, розмірковуючи.
– І що ж виходить, вони цілий тиждень не їли, щоб їх помітили. Їх помітили і що далі?
– А далі їхнє життя справді змінилося. Їм дали те, чого вони хотіли. І навіть більше – вони подали гарний приклад іншим людям і зовсім скоро змінилося життя всієї країни, а не тільки тих студентів.
– Інші люди теж почали голодувати?
Жінка засміялася.
– Голодувати не означає подавати гарний приклад. Гарний приклад – це робити щось корисне, не боятися відстоювати те, чого прагнеш і завжди залишатися людиною.
– Зрозуміло…
Хлопчика явно вразила розповідь – він все ще тихенько сидів і думав над почутим. Мати вирішила продовжити невеличкий урок історії.
– Ти знаєш, що ми святкуємо 24 серпня кожного року?
– День незалежності.
– Так, а знаєш, що таке незалежність?
– Коли ти робиш, що хочеш.
– Еге ж. Але наша країна не завжди була незалежною. Дуже довго їй не можно було робити того, що вона хотіла. І в 1990-му році ще не було такого свята. Могло б і зараз не бути, якби оті студенти не пішли голодувати. Люди кажуть, що оте студентське голодування стало початком незалежності.
– А чому ж люди не святкують той день, коли вони голодували?
– Бо то була маленька, хоч і дуже важлива студентська революція. Багато хто не знає цієї історії.
– А я знаю тепер!
Хлопча гордо випрямилося і широко всміхнулося. Мама всміхнулася у відповідь.
– Так, тепер знаєш.
Через мить на обличчі в малого з’явився розгублений вираз, ніби він щось забув.
– А як же називалася та студентська революція?
– «Революція на граніті».