Спогадами про події Революції на граніті поділився з учасниками проєкту «30 років німецького Воз’єднання і української «Революції на граніті» один з лідерів акції протесту, голова Студентського братства Львівської Політехніки на межі 1980-90-х років, сьогодні голова Львівського обласного осередку Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Андрій Салюк.
Революцію на граніті називають також Студентською революцією. Як Ви вважаєте наскільки важливим є той фактор, що саме молоде покоління стало рушійною силою революції? Як Вам вдавалося залучити інших до загальноукраїнської акції протесту?
Навідміну від Помаранчевої Революції, від Революції Гідності наша акція не була спонтаною. Вона була організованою, запланованою і детально продуманою. Ми виносили ідею акції десь з півроку. В лютому 1990-го року декількох наших студентів, наших братчиків було заарештовано за різні акції протесту. Вони зразу у в’язниці оголосили голодування. Ми їздили на їхню підтримку. Їх відпустили. Студентський рух був вже потужним. Ми робили різні заходи, різні акції. Вони були по цілій Україні. Ми відчували, що ми в стані провести загальнонаціональну акцію. Звичайно, епіцентром мала би бути столиця України і в Києві мали б бути представлені всі регіони України. Тому нашу акцію ми запроектували таким чином, що в нас не було одного ватажка, в нас було троє співголів. Зі Львова був Маркіян Іващишин, потім його змінив Ігор Коцюруба, з Києва був Олесь Доній, з Дніпродзержинська тодішнього був Олег Барков. Акцію ми готували дуже ретельно, в нас навіть була пробна акція. Це було в травні 1990 року, була акція студентського голодування, така акція солідарності з китайськими студентами, які в 1989 році проводили протести, котрі були жорстоко придушені владою. В переддень річниці цієї трагедії голодування протікали по багатьох містах. Це було одноденне голодування, ми пробували, наскільки зможемо скоординувати і взагалі наскільки зможемо провести цю акцію. І другого жовтня ми виходили дуже чітко усвідомлені, виходили тільки студенти. Ми були усвідомлені, що нам треба буде забезпечити проведення цієї акції. Відповідно, в нас були організовані служби: організаційний підрозділ, медичний підрозділ, прес-служба, підрозділ охорони (яка займалася охороною табору голодуючих студентів). Тобто все було дуже чітко скоординовано, пропрацьовано і продумано. Була акція, яку комуністи хотіли провести всупереч нашій акції протесту, яка відбувалася на тодішній площі Жовтневої Революції. Вони будуть йти через табір по тим студентам, як вони говорили, щоб покласти квіти до пам’ятника Леніну. Ми сподівалися, що будуть якісь провокації, якісь конфлікти. Ми були готові до всього. Зранку ми були ошарашені, до нас прийшли десятки тисяч киян, які тісною людською стіною відгородили наш табір від тих, які маршурували (комуністи в супроводі тих, кого ми зараз називаємо тітушки, але це були переодягнені курсанти військових закладів. Вони сподівалися, що буде якась бійка, але людей, які прийшли нас підтримати було багато, й вони не ризикнули). І з цього дня почалася дуже серйозна хвиля пітримки по всій Україні. І в Києві до нас почали тисячі виходити, і студенти інших вузів в Києві почали підтримувати, і почалися акції підтримки, солідарності в інших містах з вимогами, які висунули ми на початку нашого голодування.
Скільки учасників було на початку протесту? Чому акція проводилася саме на Майдані Незалежності?
На початку Революції, вранці 2-го жовтня було 111 чи 113 осіб, з яких приблизно 80 осіб були львів’яни. Ми їхали потягом і фактично всі були в одному вагоні. Першою ідеєю було проводити акцію на майдані, через те, що це дуже людне місце. Нам треба було, щоб нас бачили, щоб це було візуально помітно. Ми прийняли рішення про те, що акція буде на Майдані, тодішній площі Жовтневої Революції. На одну з нарад до нас приїхали колеги з Києва, з Дніпродзержинська, ми обговорювали це. І після наради ми вийшли з Маркіяном Іващишиним й Ігорем Коцюрубою, виникла така фраза: “Слухайте, але ж нас все рівно хто-небудь здасть” . Ми все рівно знали, що в наших рядах є якісь люди, які працюють на КГБ і доносять інформацію, доносять наші проекти. В зв’язку з цим ми почали думати, де можна було б в іншому місці провести, але були абсолютно переконані, що ця площа є ідеальним місцем для донесення інформації. Ми вирішили піти іншим шляхом. Ми прийняли рішення, що ми будемо всіх переконувати, що на майдані проводити погано, тому що намети не має де поставити, там граніт, незручно буде спати і т.д. І запропонували ніби як альтернативу, що це все буде в Маріїнському парку, зручно з деревами, зручно намети поставити, вітру немає, від дощу можна сховатися. І цей аргумент багато хто сприйняв. Ми домовилися, що ми троє знаємо, що ми будемо виходити на майдан. І ми домовилися, що всім учасникам, які їдуть зі Львова, ми повідомимо це за 15 хвилин перед тим, як потяг приїде до Києва, щоб у випадку витоку інформації ніхто не встиг передати це в КГБ. Вже під’їжджаючи до Києва ми зібрали всіх. В нас було все дуже чітко поділено. Я був головою осередку Студентського братства Львівської Політехніки, осередок був найбільший, це було біля 50-ти осіб. Я попередив керівників осередків по факультетах, щоб передали інформацію учасникам з інших вузів, що ми зараз виходимо, всі розходяться маленькими групками. Ми всі розійшлися по двоє, троє осіб по цілому потягу, щоб виходити всім з різних вагонів. Ми всі виходили з різних вагонів з різних дверей, щоб в жодному випадку не було якоїсь колони чи натовпу. Ми домовилися, що о 9 -ій годині разом з боєм годинника на вежі Профспілок на Майдані, ми всі разом виходимо на Майдан. Потяг в основному приїжджає о 7 до Києва. Коли ми виходили з поїзда, на площі перед Залізничним вокзалом було декілька машин (те, що зараз називають автозаки) з міліцією, нас чекали. Тобто інформацію дійсно хтось все таки злив. Ми розійшлися невеличкими групами і рівно з боєм годинника ми хто-звідки виходили на Майдан. Особисто я з двома друзями з “Домової кухні” на Хрещатику, там де зараз кафе “Два гуся”. Ми в цій “Домовій кухні” сиділи, пили каву, їли, тому що знали, що зараз буде голодування. Ми не сподівалися, чесно кажучи, що голодування нам так вдасться, тому що ми думали, що впродовж години-двох приїде міліція і нас всіх забере. Я пригадую був такий момент, коли я двох колег, зокрема Тараса Юрко попросив піти до Верховної Ради в Маріїнський парк, подивитися яка там ситуація. Тарас прийшов й каже “Знаєш, я просто в шоці, там ментів більше, ніж дерев”. Тобто нас чекали в Маріїнському парку і ця наша хитрість нам вдалася. Ми вийшли на площу, де було два патрульних міліціонера, які були в шоці, коли ми з кожного переходу, з кожного під’їзду, з кожного кафе виходили по двоє, по троє і розкладали спальники, розкручували заготовлені плакати, сідали, оголошували, ми починаємо голодувати. Були приготовані пов’язки: білі – для голодуючих студентів, чорні – для охорони і медичної служби.
Революцію на граніті відносять до першого успішного ненасильницького політичного протесту в Українській РСР. Наскільки правдивим є це твердження? Чи справді все обійшлося мирно та безкровно, не було арештів опісля?
Ненасильницький характер – ця теза звучала в нас від самого початку, як ми тільки починали готувати цю акцію. Ми не хотіли проводити мітинг. Ми бачили, що мітинги не були дієві в Україні. Наприклад, 30 вересня 1990 відбувався великий мітинг Народного руху в Києві, прийшли люди, поговорили і закінчилося. На нашу думку, форма не просто протесту, форма розбудження свідомості мала би бути інакшою. Тому виникла ідея голодування, ми зверталися до людей через самопожертву. Ми прийшли на це місце і ми домагаємося, щоб були прийняті наші вимоги. Ми вимагаємо це не через якісь насильні акції, а через акцію самопожертви. Саме ця концепція була закладена від самого початку підготовки цієї акції. Чи були арешти? Коли ми їхали ще зі Львова до Києва, тобто тільки в потяг сідали, то на мене дівчата, які були членами нашого студентського братства дуже образилися, бо ми на нашій раді перед від’їздом прийняли рішення про те, що дівчата не їдуть з нами до Києва, в зв’язку з тим, що ми були абсолютно готові, що найімовірніше відбудуться арешти і нас всіх, як дуже часто бувало в ті часи, брутально закинуть в автозаки і розвезуть по в’язницях. тому було проголосовано, що дівчата не їдуть, а займаються підготовкою акції підтримки тут, у Львові. Наші дівчата приїхали до нас на третій день самого голодування. Коли ми приїхали, як я казав міліція була наготові, вони нас чекали в Маріїнському парку. Коли вони дізналися, що ми всі вийшли на площі Жовтневої революції, то буквально впродовж години вони всі передислокувалися і стояли під нинішнім готелем “Україна”, тоді він називався “Москва”. Там було декілька сотень Омонівців. Спочатку вони стояли біля самого готелю, потім вони підійшли ближче. Вони стояли, чекали наказу. В цей час я займався питаннями на місці табору, а наші колеги, зокрема Маркіян Іващишин пішов на переговори до Київради. І вони дуже довго вели переговори в Київраді про те, щоб отримати дозвіл на акцію. Десь години біля восьмої прибіг наш колега, який займався прес-службою Сергій Бащук і сказав, що нам найімовірніше дадуть дозвіл на проведення акції. Омон весь цей час стояв над нами і десь по восьмій годині ми прийняли рішення, що ми починаємо розбивати табір. До того моменту ми сиділи на спальниках, на наметах i т.д. Ми почали розбивати табір, хоч ще було тільки попереднє ніби “добро”, що нам дадуть дозвіл. Самого дозволу не було, проте ми прийняли рішення ставити намети. Намети розтягували таким чином, щоб якнайбільше натягувати різних шнурків. У випадку, якщо Омон буде бігти, такою лавою, напевно ви бачили в якихось хроніках (або навіть те, що в Білорусі робиться), то ми спеціально натягували шнурки таким чином, щоб збити темп їхнього бігу, а за той час мати можливість розбігтися, якось згуртуватися чи навпаки розсіятися, вже по ситуації. Але десь близько по 10-тій напевно прийшов Маркіян Іващишин і сказав, що все-таки є дозвіл на проведення цієї акції, ми залишаємося тут на Майдані ночувати. Ніч була дуже нервова, ніхто не спав. Якщо спали, то по черзі. Ми все рівно не були певні, чи нас не буде штурмувати Омон. Ніч пройшла спокійно. Потім було кілька провокацій. До нас підкидали взрив пакет для того, щоб мати привід провести обшук. Арештів не було ніяких. Дійсно, вся акція проходила дуже мирно. Змінилася ситуація після 14 жовтня, коли ми йшли ходою до Верховної Ради, ми прорвали ланцюг міліції і зробили так званий верхній Майдан, коли під Верховною Радою ми теж захопили частину площі і там також почали встановлювати намети і залишилися там. З першого дня учасники голодування не просто лежали на Майдані. Ми зранку розходилися групами по різних вузах з метою агітації. Ми розходилися по вузах, ми розходилися по великих підприємствах. Переломним моментом було, коли завод Арсенал оголосив про підтримку вимог голодуючих студентів. Це вже було десь після 10-го числа. Це було свідчення серйозної підтримки. Загалом, студенти всіх вузів, в більшій чи меншій мірі постійно до нас приходили.
В одному з інтерв’ю, пане Андрію, Ви сказали, що з перших 110-115 учасників, 80 було львів’ян і це був кістяк. На Ваш погляд, чому цей імпульс демократії був саме зі Львова, а не з того ж Києва, де власне все відбувалося?
Мені важко сказати, чому студентський рух був активніший, потужніший у Львові, аніж в Києві. Я думаю, що Західна Україна загалом була політично активніша. Дуже потужний осередок Студентського братства у Львові був у Львівські політехніці і так само у Лісотехнічному інституті (він тоді так називався). Чому ці осередки були потужні, тому що там було дуже багато студентів, які вступали на технічні факультети, бо на гуманітарні такі як юридичний, історичний не могли вступити, так як більшість з них були з родин, які були в Сибірах, в засланні і т.д. Це так само формувало соціальний зріз тих людей. Студентське братство у тих вузах – це були діти тих мешканців Львівщини, Західної України, які розуміли, що таке незалежна Україна, чи Україна загалом, а не тільки Совєтский Союз. В нас були дуже сильні осередки і в медуніверситеті, і в Університеті Франка, тобто в різних вузах були досить потужні осередки студентського братства. В Києві студентська спілка створилася значно пізніше, більше того ми були навіть запрошені на їхню установчу конференцію, ми приїхали великою делегацією задля підтримки. Мені складно сказати, чому студентський рух був потужніший з Західної України, аніж з центру. Я думаю, що грало роль і домашнє виховання цих людей, які були на той момент студентами. Вони розуміли, що є що і що таке совєтська власть.
Можливо мала значення близкість Польщі, де вже був приклад для всього соцтабору?
Не думаю, що близкість Польщі, в нас були контакти, але ми, наприклад, набагато більше контактували не так з польською Cолідарністю, як з литовським Cаюдісом. Члени нашого студентського братства видавали свою газету, ми самі писали тексти, макетували цю газету. Наші братчики їхали в Прибалтику і там друкували ці газети і в наплечниках привозили весь наклад сюди до Львова, взагалі на Західну Україну, роздавали, поширювали. Наприклад, братство Львівської політехніки влітку 89-го року відновлювало першу стрілецьку могилу в Україні. Тоді мало хто говорив про січових стрільців, як національних героїв. Ми тоді вважали, що це треба було робити. Ми знали цю історію, ми її відновлювали. В 1990-му році влітку перед голодуванням ми поїхали на Вінниччину, там є такий Немирівський район, містечко Брацлав, був такий славний Брацлавський полк козаків, один з найбільших козаків Реєстрового козацтва. Ми приїхали туди і ми там впродовж півтора місяця працювали, ми будували пам’ятник козакам. Чому ми там це в такий спосіб робили, тому що ми пересвідчилися , що короткотермінові мітинги не дають ніякого ефекту. Ми там отаборилися, ми мали чудові стосунки з селищним головою, паном Іваном. Він нам дав згоду на встановлення цього пам’ятника. Ми там мали свою концертну групу, ми там проводили різні акції, концерти, їздили по навколишніх містечках і селах. Люди почали до нас приходити і впродовж тих півтора місяці в нас було тотальне спілкування. Коли 1 грудня 1991 року мав бути референдум про Незалежність і ми вже більш ніж через рік приїхали до них. Вони сказали, а нащо ви до нас приїхали, нас вже агітувати не треба, ви нам все сказали, що треба ще влітку 90-го. Це саме ми екстраполювали і на нашу акцію голодування. Ми хотіли не виступами і гучними заяви чогось домагатися, а ми хотіли мати можливість такого постійного довготривалого спілкування з людьми. Саме в цьому ми сподівалися, що буде успіх нашої акції. Як показав досвід, це сподівання справдилося.
На той час було небезпечно мати таку демократичну прогресивну поведінку особливо для студента. Яким би ви бачили продовження свого навчання, тим більше як очільника Студентського братства, якби раптом щось пішло не за планом і Революція зазнала би поразки?
Найімовірніше, що був величезний ризик, що нас можуть відрахувати з вузів. Я наприклад був тоді на 5-му році свого навчання (головою Студентського братства), з підвищеними зусиллями намагався вчитися, навіть вчився на підвищену стипендію. Я розумів, що найпростіший привід вигнати студента – за неуспішність. Якщо виганяти за політичні переконання, це для влади (навіть тої, що поширювала свої сили на ректорати) було вже тоді незручним. Це був 89-90-ий роки, коли Горбачов говорив ще щось про перестройку і про демократію, тобто на той момент гоніння за політичні переконання було не комільфо.