Інтерв’ю з Крістіаном Хемніцером

Яку роль Ви відіграли під час перелому?

Тоді я не відігравав якоїсь особливої​ролі. Зрештою, саме суспільство уможливило усі зміни. В жовтні 1989 року ми почали демонструвати. Спочатку нас було кілька сотень, потім кілька тисяч людей і з кожним разом ця кількість зростала. Під час перших демонстрацій було дуже багато арештів. Мене теж тоді затримали.

Ми не були організованою опозицією. Ми вийшли на вулиці, щоб чинити опір і просто висловити свою думку. Багато людей побачили це з вікон своїх будинків і зрозуміли, що це можливо. Власне, саме масові арешти мотивували все більше і більше людей виходити на вулиці.

Вас посадили у  в’язницю через те, що Ви демонстрували?

8 жовтня в другій половині дня мене заарештували в Дрездені. Кілька сотень людей зібрали разом і повантажили до армійських вантажівок. Потім нас повезли до в’язниці в Бауцені. Ходили чутки, що ввечері демонстрували вдесятеро більше людей. Ці демострації мали ефект взаємного стимулу. Ми продемонстрували людям, що ніхто не вб’є їх за те, що вони вийшли демонструвати. Цього разу керівництво Соціалістичної єдиної партії Німеччини виявилося вкрай боягузливим. Влада завжди покладалася на Радянський Союз. Попередні повстання придушували радянські солдати. Цього разу ми мали певність, що цього не станеться, адже Горбачов пообіцяв не втручатися. Це нам тоді дуже допомогло. За це ми певної мірою і до сьогодні вдячні.

Про що ви думали у в’язниці?

Про дуже багато що. Особисто мене непокоїло звинувачення в тому, що ми нібито були “контрреволюційним табором”. За це нам довелося б сидіти у в’язниці 10 років, якби не прийшов кінець НДР. У Бауцені ми сиділи разом у великому приміщенні. То був тюремний кінотеатр. Поруч зі мною сидів актор, який завжди говорив, що ми не повинні здаватися, а навпаки, виходити на вулиці знову і знову. Тоді я все ще мав побоювання, що  ми можемо опинитися на 10 років у в’язниці. Ми також не мали доступу до будь-якої інформації ззовні і не знали, що відбувається в країні. Через кілька днів ми помітили, що репресії значно пом’якшились. До цього працівники поліції хотіли приборкати нас, позбавивши нас сну та їжі.  Нам треба було визнати наші злочини, щоб співробітники поліції могли видати ордери на арешт і надати легітимності такому покаранню.

Я цього не зробив, бо я ні в чому не бачив своєї вини. Через це мені постійно доводилося бувати в підвалі, де мене допитували офіцери Штазі. Мене звинувачували у тому, що я нібито брав участь у демонстрації, метою якої було зруйнувати державу. Я ж завжди відповідав, що опинився там випадково і не знав ні про які демонстрації. Ми навіть не мали можливості все обдумати, бо без сну та їжі голова не могла як слід працювати. Хотілося просто спати, їсти й пити …

На третій чи четвертий день мене відпустили, бо мені не було в чому зізнаватися. Однак перш ніж щось перекусити чи виспатися,  я пішов обстежитися в поліклініку, адже все моє тіло було в синцях. Я попросив записати це в амбулаторну картку як доказ.

Яке значення має падіння Берлінської стіни для Вас особисто та для сучасної молоді?

Стіна завжди була символом відгородження. Можна, скажімо, відгородитися від сусідів чи збудувати кордони між країнами.  Особливо це стосується НДР, яка намагалася відгородити себе від решти світу.

Сучасній молоді це складно уявити. Права і свободи громадян стали для них звичайною справою. Ось чому вони не цінують можливості проходити стажування за кордоном або пересуватися Європою без візи. Вони й гадки не мають, як це, коли ти не можеш виїхати за межі своєї країни. Пам’ять про це згасає. Можливо, ця пандемія допоможе нам зрозуміти, що означає не мати змоги подорожувати.

Чи можна, на Вашу думку, жартувати про події 1989/90 років?

Звісно! Мені здається, що ми, мабуть, дещо втратили здатність жартувати про політику. У НДР було так багато жартів. Сміх, безумовно, лікує.  Якщо людина більше не має сили сміятися, вона втрачає щось дуже цінне. А для того, щоб сміятися, потрібні жарти. Мені, однак, не до сміху, коли хтось жартує про концтабори чи вбивство євреїв у газових камерах, але жартувати про великий злам або ж перелом, безумовно, можна.

Яку музику Ви тоді слухали в НДР? Тільки місцеву чи також музику із Заходу чи Радянського Союзу?

Радянську музику взагалі ніхто не слухав. Але в плані культури НДР страшенно відставала. Після Возз’єднання товари з НДР вже нікого не цікавили.  Всі жадали продуктів із Заходу. Країна надзвичайно швидко відкрилася. Кордон із Західною Німеччиною відкрили вже в листопаді 1989 року, і все, що виробляли на Заході, мало неабиякий попит.

На жаль, багато митців перестали існувати як митці, адже ніхто не цікавився їхніми творами. З часом це знову змінилося. Сьогодні все більше людей знову слухають музику з НДР.

Кажуть, що Дрезден відрізнявся від решти НДР, оскільки там не було можливості приймати західне телебачення через його розташування в долині?

З одного боку,  телебачення – це можливість спостерігати за життям інших у прямому ефірі. З іншого боку, ті, у кого немає телевізора, мають значно насиченіше життя. Тут, у Дрездені, у нас за часів НДР була традиція обговорювати політику в кнайпах. Були, однак, райони, в яких приймали сигнали західного телебачення. Тому деякі люди теж дивилися західні телеканали. Живучи у Дрездені, ми дуже цікавилися політикою і трішки критичніше оцінювали те, що нам говорили про переваги Заходу.