Під час інтерв’ю з фотографом Дмитром Клочком, що брав участь у студентському голодуванні восени 1990 року, наші перші питання стосувалися заняття Дмитра, яким він особливо захоплювався на той час.
Коли Ви вперше замислились про те, щоб почати знімати? І чому, власне, саме фотографія?
Зараз я вже переважно займаюсь науковою діяльністю, пов’язаною з історією, проте зокрема і з історією фотографії: це дослідження Києва другої половини 19 ст., історія київської фотографії 2 половини 19 ст. Крім цього, я фотографую предмети в музеї та займаюсь реставрацією музичних інструментів. А от фотографувати я почав саме в 1990-му році. Тоді я закінчував середню школу і ще не визначився, до якого університету вступати. Крім цього, мій батько — професійний фотограф, він дечому мене й навчив.
Які фотографи вплинули на Вашу фототворчість?
В основному це була прибалтійська школа фотографії (литовські, латвійські, естонські фотографи). Ці фотографи працювали в стилі, який не був схожим на офіційне радянське фотомистецтво тих часів. Цікавою була також чеська школа фотографії середини 20 ст. Взагалі, наприкінці СРСР світове фотомистецтво було малодоступним і, наприклад, про існування фотомистецтва Франції 20 ст. мені вдалося дізнатися вже за часів незалежної України. Під час вивчення історії Києва, я також дізнався про існування когорти київських фотохудожників кінця 19-початку 20 ст., які мало кому відомі, але надзвичайно цікаві, зокрема, як перші фотомитці.
Яким був 1990 рік для Вас?
Зараз, згадуючи про той час, я можу, напевно, сказати, що це був найкращий рік мого життя! Мені було 17 років — це вже прекрасно само по собі.
Це був самий кінець СРСР і вже відчувались вітри змін: радянська “перебудова”, перші паростки вільної преси. Почали друкуватися гострі та суперечливі матеріали, видавалися суворо заборонені раніше книжки. Я познайомився з однодумцями, які також прагнули свободи: для нас усіх видавалося дивним, що хтось десь визначає, що читати, слухати, дивитись. У Києві з 1987 р. почали створюватися різноманітні гуртки та організації: Український культурологічний клуб, Українська Гельсінська спілка, потім — “Щире братство”. Ми розуміли, що кінцевою метою всіх цих організацій було створення незалежної України.
Чи було в той час помітне суспільне напруження, близькість змін?
Так, звичайно. Взагалі, динаміка змін була дуже потужною: все, що відбувалось, сприймалось як стрімкий потік, тому що йому передували роки й десятиріччя застою, коли навіть думка про щось подібне видавалась химерною, а про збори з українською символікою чи синьо-жовтими стрічками годі було й мріяти. Але раптом — 1989 рік, березень, акція біля Аскольдової могили. Зібралась Гельсінська спілка, Народно-демократична ліга. Попри те, що міліції було більше, ніж активістів, обійшлось без затримання. У травні 1989 р., на річницю перепоховання Шевченка, хлопці зі студентського об’єднання “Громада” спробували підняти синьо-жовті прапори, а в серпні того ж року прапори вже підіймали, щоправда, за це могли оштрафувати. Проте в жовтні, на першому з’їзді Народного руху нікого не штрафували за прапори, а у 1990 р. було офіційно піднято прапор біля Львівської ратуші й через кілька днів прапор майорів вже і в Києві. Повертаючись до 1990 року: кожні вихідні відбувались якісь мітинги, віча, зібрання і було досить очевидно, що радянська система тріщить по швах. Проблеми були найрізноманітніші, зокрема, економічні, але під час Революції на граніті про це не йшлося. Вимоги були в першу чергу політичні, наприклад, проходження військової служби на території України. Разом з тим, партія і комсомол намагалися демократизувати комуністичну партію, цим самим пригальмувати стрімкий розвиток подій, провести реформи та врятувати ситуацію — але на тому етапі рятувати вже було нічого.
Чим революція була й стала для Вас? Еволюція поглядів і ставлення до громадського активізму.
Це була перша велика акція, що дала відчутний результат “тут і зараз”. Виконання вимоги відставки уряду Масола стало для СРСР безпрецедентним випадком. Це справило величезне враження, до того ж вразило ще й те, як можна розгойдати суспільство, розбудити його, вивести з режиму “ми-так-звикли”. Так, це був повільний процес, а проте свої результати він зрештою дав. До цього всього хочу сказати, що ще одним “наслідком” студентської революції особисто для мене стало знайомство із дружиною.
Ви пригадуєте, як все почалось? Коли революція почалась особисто для вас, чи був якийсь конкретний момент, що врізався у пам’ять?
2 жовтня 1990 р. я закинув у сумку фотоапарат і приїхав на площу Жовтневої революції. Там уже були студенти зі Львова, Сум, Харкова, тогочасного Дніпродзержинська. Коли всі зібралися, ми пішли та й сіли на граніті. Надвечір домовилися ставити намети. Були студентські братства університетів, зокрема, київське “Щире братство”, що складалося зі студентів різних вишів.
Якою для Вас була роль фільмування подій?
В основному фіксація — знайомих і незнайомих облич. Уже з плином часу виявилось, що це все — фотодокументи. Тоді до нас приходили кореспонденти, але аматорські фотографії стали зібранням окремих фрагментів життя в таборі. Це щось особисте й особистісне. Відчуття, що відбувається фіксація історії не було: фотографія взагалі не дає таких відчуттів. А от долучення до голодування — навпаки, викликало відчуття “посполитого рушення”. До того, я записував на диктофон (що було рідкістю на той час) багато співів: Е. Драч, М. Бурмака, соліст львівської опери, О. Покальчук. І записи, і фотографії створювалися без того почуття історичності, це були історії-в-моменті.
Чи побачили Ви відразу якісь зміни? Що дало голодування?
Було помітно тільки зміни в людях. У людях почав зникати страх. Молодь геть нічого не боялась, а от старше покоління завжди було дуже обережним, зрозуміло чому. Всі прагнули свободи, але ще боялись. І коли почалися ці страйки та демонстрації, стало видно, що страх у них почав відступати.
Чи стала революція поштовхом активації громадськості і, зрештою, ключем до незалежності?
Так, звісно.
Чи є якісь особливі для Вас спогади, відчуття?
Так. Одного разу я мав смакові галюцинації. Не пам’ятаю на який день голодування я прокинувся із яскравим смаком їжі в роті. То був смак яєчні з помідором і солодким перцем. Взагалі, коли входиш в голодування, то буквально на другий-третій день вже не відчуваєш голоду.
Але ж були ще якісь чаї з медом, вода, правильно? Вам потрібно було хоч щось пити.
Меду не вживали, бо це вже калорії. Чай з шипшиною та з травами пили спочатку, так, а потім лише воду.
Чи не було страшно дійсно померти з голоду?
Ні, страху не було. На день п’ятий-шостий просто бракує сил. Розумієте, на Майдані й тоді не було, й тепер немає туалетів. Ми хоч і не їли, але пили воду, чаї, і до вбиральні потрібно було. Найближча знаходилася досить далеко: потрібно було перейти через Хрещатик, спуститися в перехід, пройти його, піднятися, перейти через Майдан і спуститися в перехід. Потім ще назад цим же шляхом. На шостий день було уже важкувато подолати такий маршрут.
Чи є якісь моменти, образи чи запахи, що запам’яталися найбільше?
Зі звукових образів запам’ятався годинник на башті будинку профспілок. Він бамкав щогодини починаючи певно з сьомої ранку і десь до десятої вечора. Кожного дня, ми, можна сказати, засинали й просинались під це бамкання.
Потім, звісно ж, люди, які були довкола. Спогади найсвітліші, тому що ми оголосили наш огороджений мотузочками табір зоною вільною від комунізму, і всюди було відчуття братства, єднання. Всі були найріднішими. Ця бацила свободи поселилася в людях (принаймні в більшості) на все життя, і згодом з багатьма ми обов’язково бачилися на подібних заходах. Та ж Помаранчева революція чи Революція гідності…
Як проходило ваше перебування в таборі? Чи був якийсь розпорядок дня, щоденні ритуали абощо?
Ну як… Прокидалися від бамкання годинника, десь о сьомій. До речі, варто згадати, що нам дуже поталанило з погодою. Тому що це був жовтень, а температура вночі не опускалась нижче десяти градусів, і було сухо. Отож, прокинулись, умились, попили водички, поспілкувалися. Ясна річ, що така велика акція в центрі Києва не могла залишитися поза увагою. Про це говорили, почали писати газети. (Писали спочатку в дуже негативному ключі, на кшталт «Дармоїди! Держава вас вчить, а ви влаштовуєте акти протесту і громадської непокори».) Почало приїжджати багато різних людей, поспілкуватися.
Окрім того, важливу роль відіграла церква. Українська греко-католицька церква, яка тоді була ще офіційно забороненою, поставила свій намет, зробила капличку. Почала виходити з підпілля і римо-католицька церква, яка не була забороненою, але для якої усіляко створювалися перешкоди. Також приходили «неофіційні» священники відроджуваної української православної автокефальної церкви. У мене десь залишилася фотографія досить унікального велелюдного молебню, де спільно правили греко-католицькі, православні та римо-католицькі священники. Цікаво те, що це сталося спонтанно.
І повертаючись ще до розпорядку дня, скажу, що, звичайно, співали. Дуже багато співали.
Деякі люди вважають, що революція була помилкою. Чи є небезпека в такому ставленні до тих подій? І чи є зараз в Україні потенціал революційних зрушень?
Звісно, є люди, які згадують Союз з дивною ностальгією. Чесно кажучи, не знаю чому. Багато дискутували на цю тему, намагалися знайти причини цієї ностальгії. Дійшли висновку, що люди тоді були на багато років молодші й це все просто ностальгія за молодістю.
Чи є небезпека революційних зрушень? В Україні вона завжди є. Візьмемо нещодавні події: в тринадцятому році ніби й нічого не передбачало таких подій…
Якби Ви могли змінити щось у тих подіях, 30 років тому, чи змінили б? Чи було щось, що пішло не так? Чи можна було досягти більшого?
Ми й так достатньо змінили. Ну, скажімо так: великою політичною помилкою 1991-го року (і тепер це так називають теж) було проголошення незалежності. Якби було проголошено не створення нової незалежної держави, а відновлення Української народної республіки 1918-го року, то Україна могла б геть інакше себе поводити в міжнародних питаннях. Це було вигідно тодішнім очільникам держави, хоча багато людей і політичних сил працювали якраз над тим, щоб Україна дійшла до відновлення незалежності втраченої у 1920 році. Можливо, якби до влади тоді прийшов інший президент, Україна пішла б іншим шляхом.
Це дуже цікава думка, про відновлення держави. Адже в Німеччині відбувалося щось схоже: після революції відбулось возз’єднання Східної й Західної Німеччини, а не створення нової держави. В Україні міг би бути схожий процес.
Безперечно. Річ у тім, що балтійські республіки — Естонія, Литва, Латвія — не проголошували незалежність. Вони відновили незалежність втрачену в 1920-хх. Це одразу дало їм більшої політичної ваги, зі старту у них було більше можливостей на міжнародній політичній арені.
Так, Ваша правда. Гаразд, дякуємо за Ваш час та розповідь. Було надзвичайно цікаво та пізнавально.